Не жіноча справа: гадячанки в чоловічих професіях

П’ять різних історій. П’ять різних жінок. Але всіх їх об’єднує одне –  любов до своєї нетипової роботи.

Вже давно стерті рамки розмежування професій на чоловічі та жіночі. Жінки готові обіймати складні, чи то фізично, чи морально, посади.  Жінки кидають виклик традиційно чоловічим заняттям. До  8 березня, ми вирішили познайомити вас із сильними гадячанками, які обрали чоловічий фах. Ми запитали їх: як вдається залишатися жіночними у незвичних роботах?

«Склад характеру завжди був у мене бойовий, тому професію вибрала не випадково»

Вікторія Авдєєнко, керівник  слідчого віділення Гадяцького відділу поліції

 

Як почуваєте себе у «чоловічій» професії?

– Дуже комфортно. Бо у чоловічому колективі навіть краще працювати, ніж у жіночому. Коли я прийшла у Гадяцький відділ поліції, то була другою жінкою в колективі, зараз нас – 9.

Закінчила Харківську національну академію ім. Ярослава Мудрого. Після закінчення прийшла працювати у Гадяцький відділ поліції на посаду слідчого. З 2015-го року керівник слідчого відділення.

У родині не було правоохоронців, але про вибір якоїсь іншої професії навіть не задумовувалася.

Склад характеру завжди був у мене бойовий, тому професію вибрала не випадково.

Найскладніше в роботі:  мабуть, те, що доводиться працювати і у вихідні, і в святкові дні. Робочий час ненормований. Спланувати щось заздалегідь дуже складно. Весь час потрібно знаходиться в робочому тонусі. Хоча рідні вже звикли.

«Є плюси у нашій роботі: весь час тримаєш себе у формі»

Тетяна Король, слюсар підземних газопроводів ПрАТ «Гадячгаз»

 

Як почуваєте себе у не зовсім жіночій професії?

– Уже звикла до своєї роботи і вже навіть не уявляю себе в іншій сфері. Працюю у ПрАТ «Гадячгаз» 33 роки.  Хоча закінчила училище культури і була завідуючою бібліотекою. Потім так склалося життя, що я перейшла працювати слюсарем підземних газопроводів і так до нинішнього часу. Змінювалися назви підприємства, назви посад, але роботі своїй завжди була вірна.

Що найскладніше у Вашій роботі?

– Мабуть, те, що іноді доводиться ходити, і в мороз, і в сніг. Буває важко з людьми: є такі – розпитають, попросять пояснити, а є ж ті, що не допускають у двори. А ми ж навпаки хочемо допомогти людям – перевіряємо газопроводи, аби ліквідувати витоки. 1260 кілометрів газопроводів доводиться обходить. Об’єм роботи чималий. Є й плюси: весь час, як-то кажуть, тримаєш себе у формі. Адже доводиться долати чималі відстані.

Колектив у нас дружній, тому залишатися жінкою не важко, попри те, що посада «слюсар» наче й чоловіча.

«Коли одягаю спідницю, мене не впізнають»

Світлана Бутенко, оператор відділення військового обліку та бронювання солдат і сержантів запасу Гадяцького РВК.

Як почуваєте себе у не зовсім жіночій професії?

– Дуже добре. Якби я працювала в жіночому колективі, думаю, було б складніше. Дуже гара команда у нас. Офіцери – високі професіонали своєї справи. Жінок у колективі (військовослужбовців) – троє.

Навчалася в Полтавському педагогічному інституті на вчителя математики і фізики. Трохи працювала у школі №3. А далі вирішила проходити службу у міліції Міністерства внутрішніх справ (на той момент мене дуже підтримали рідні, за що їм велике спасибі). Закінчила училище професійної підготовки працівників міліції при Луганському університеті внутрішніх справ. І прийшла працювати  на посаді оперуповноваженого відділення кримінальної міліції в справах дітей. Отримала звання офіцера і продовжувала службу до 2015 року.  А потім перейшла  до Гадяцького райвійськкомату на посаду юриста. Але пропрацювала  зовсім недовго і все ж таки знову повернулася до чоловічої професії – підписала контракт і була призначена на посаду відповідального виконавця. Ось так працюю 5 років у РВК, хоча  загальний стаж «чоловічої професії» близько 20 років.

Найскладніше в нашій роботі: сприймати інформацію про загибель наших у зоні ООС.  Найважче повідомляти родині про смерть чи поранення близьких.

Чи важко лишатися жінкою? Не набридає форма, не хочеться одягнути спідницю?

– Я  скажу більше, коли  одягаю навіть не спідницю, а звичайний цивільний одяг, то мене не впізнають. Думаю, це не просто чоловіча професія, а спосіб життя. Так сталося, що я майже весь час пропрацювала у чоловічому колективі. І скажу, що тут жінкою почуватися навіть легше. Адже чоловіки завжди ставляться з повагою, завжди допомагають.

P.S.  Донька Світлани Бутенко, до речі, теж пішла по маминих стопах.  Навчалася на факультеті банківської справи, а потім каже: «Мам, я вирішила стати військовим». І мама не змогла не підтримати вибір доньки.  Дівчина  вступила до Харківського університету повітряних сил ім. Івана Кожедуба. І хоча нині працює за «цивільним» фахом, усе ж лишається військовозобов’язаною.

 

«У мене в цеху 36 хлопців»

Тетяна Лупинос, начальник вентиляторного цеху на вентиляторному  заводі «Горизонт»

– Закінчила Харківський державний інститут культури. Рік пропрацювала бібліотекаром. Але професія мені не пригодилася. В Гадяч вийшла заміж, після декрету пішла працювати звичайною робочою в «Качанове-Агро» – структурний підрозділ «Полтаванафтогаз». Потім – майстром у будівельній бригаді. Довелося багато чому навчатися: і виробництву, і охороні праці. Вже тоді моїми підлеглими були чоловіки, якими я керувала, у яких і навчалася ж.

На вентиляторний завод «Горизонт» прийшла працювати комірником. А потім директор Євген Іванович Гончаров призначив мене начальником цеху.

От ми сміялися з дівчатами-однокурсницями: майже ніхто не пішов працювати за спеціальністю – наш інститут культури виявився навчальним закладом широкого профілю. Бо розійшлися всюди: і бухгалтерами, і банківськими працівниками…

Жодного разу не пошкодувала, що не працюю за фахом. До хлопців своїх звикли. 36 чоловік у мене в цеху.  Я так і називаю їх – «хлопцями», бо вік різний. Найстаршому – 68 років, наймолодшому – 22 .

Як працюється з такою кількістю чоловіків?

По-різному буває (посміхається – авт.).  Основна моя робота  – організувати процес по виробництву. Стараюся знайти з усіма компроміси, намагаюся бути другом для них. Раджуся і я з ними, і вони зі мною. Іноді доводиться бути і вихователем – дисципліну ніхто не відміняв.

Чи важко лишалися жінкою в такому колективі?

– Важкувато. Бо іноді хочеться одягнути сукню, підбори. А я постійно знаходжуся в цеху, тому зручний одяг для мене – штани, брюки.  Як тільки одягнеш сукню, одразу запитують: «У вас що сьогодні свято?

Але, попри всі нюанси в роботі, жінка має лишатися жінкою.

Оксана Боряк – кращий стрілець на обласних змаганнях

Начальник сектору кадрового забезпечення Гадяцького відділу поліції

 

Як почуваєте себе у «чоловічій» професії?

– Ми всі рівні. У нас такого немає: жінка/чоловік. Наш обов’язок: захищати, допомагати громадянам.

Все ж таки ми трохи доповнюємо чоловіків. Вони дуже часто звертаються за допомогою, особливо в паперові роботі – завести справу, написати конспект…

Взагалі-то я хотіла стати лікарем-педіатром. Але росла в багатодітній родині, а навчання медичне – дороге. Батько працював у правоохоронній системі, тому була пільга для вступу. Він мені запропонував вступити до Харківського університету внутрішніх справ на факультет психології – там саме готували спеціалістів для роботи в кадрових підрозділах.

Не пошкодували ні разу?

– Бували різні моменти. Одна з вічних проблем – ненормований робочий день. Рідні не завжди це нормально сприймають. Особливо від такого графіку страждають діти.

P.SОксана Боряк стала кращим стрільцем на обласних змаганнях зі стрільби з вогнепальної зброї.  Перемогла суперників-чоловіків – по кількості вибитих очок.